Архиєпископ Вігано: Екскурс у Другий Ватиканський собор та його наслідки
Заслуга цієї публікації полягає насамперед у тому, що вона дає можливість зрозуміти причинно-наслідковий зв’язок між принципами проголошеними чи зазначеними на Другому Ватиканському соборі та їхнім подальшим і логічним наслідком у доктринальних, моральних, літургійних і дисциплінарних відхиленнях, які виникли та поступово розвивалися аж до сьогодні. Цей монстр, задуманий в колах модерністів, спочатку міг бути оманливим, але поступово зростав та посилювався, тому сьогодні ми бачимо його таким, яким він є насправді, зі своїм підривним та бунтівливим характером. Істота, тоді зроджена, є завжди однаковою і було б наївно думати, що її збочена природа може змінитися. Спроби виправити соборові зловживання – посилаючись на герменевтику безперервності – виявилися невдалими: Naturam expellas furca, tamen usque recurret [Ти виганяєш природу вилами, а вона все одно повертається] (Горацій Епіст. I,10,24). Декларація підписана в Абу-Дабі та, як слушно зауважує монс. Шнайдер, її передвісник пантеону в Ассизі «були задумані у дусі Другого Ватиканського Собору», як з гордістю підтверджує Бергольйо.
Цей «дух собору» - це ліцензія легітимності, яку новатори протиставляють критикам, не усвідомлюючи, що саме визнання цієї спадщини підтверджує не лише помилковість актуальних тверджень, але й єретичну модель, яка повинна їх виправдати. Зрештою, ніколи в житті Церкви не було такого собору, який би представляв таку історичну подію, яка б його відрізняла від усіх інших: ніколи не говорилося про «дух Нікейського собору», ані «дух Феррарсько-Флоренського собору» не кажучи вже про «дух Тридентського собору» так само, як ми ніколи не мали «пост-собору» після IV Латеранського або І Ватиканського соборів.
Причина зрозуміла: ці собори були всі, без винятку, вираженням єдиного голосу Святої Матері Церкви, і тим самим - голосом Господа нашого Ісуса Христа. Значущим являється те, що ті, які підтримують новизну ІІ Ватиканського собору приєднюються також до єретичної доктрини, яка протиставляє Бога Старого Завіту Богові Нового Завіту, що майже дає можливість ставити протиріччя між Божественними Особами Пресвятої Тройці. Очевидно, що це протиріччя, яке є майже гностичне чи каббалістичне, було зроблене для узаконення нового субʼєкта – свідомо відмінного і протилежного відносно вчення Католицької Церкви. Доктринальні помилки майже завжди виявляють також тринітарну єресь. І тому, повертаючись до проголошення тринітарної догми, зможемо подолати вчення, які їй протистоять: ut in confessione veræ sempiternæque deitatis, et in Personis proprietas, et in essentia unitas, et in majestate adoretur æqualitas. – Сповідуючи правдиве та вічне Божество, ми поклоняємось і властивостям Божественних Осіб – єдність в їх сутності, рівність у їх величі.
Монсеньйор Шнайдер цитує деякі канони Вселенських соборів, які пропонують, на Його думку, доктрини, на сьогоднішній день, тяжкі до прийняття, такі як, наприклад: зобов’язання визнавати євреїв в їхньому одязі або заборона християнам бути слугами мусульманських чи єврейських панів. Серед цих прикладів є також необхідність traditio instrumentorum, проголошена Флорентійським Собором, потім виправлена апостольською конституцією Sacramentum Ordinis Пія XII. Єпископ Атаназій коментує: «Можна законно сподіватися і вірити, що майбутній Папа або Вселенський собор виправлять проголошені помилкові твердження допущені на ІІ Ватиканському соборі». Цей аргумент, як на мене, хоча може мати найкращі наміри, підриває католицьку будівлю від її фундаментів. Якщо ми, в дійсності, визнаємо, що можуть існувати магістеріальні (учительські) акти Церкви, які через свою змінену чутливість з часом піддаються скасуванню, зміні або іншому поясненню, то впадаємо неминуче під засудження декрету Lamentabili, і закінчуємо тим, що погоджуємося з тими, хто недавно, саме на підставі цього помилкового припущення твердив, що кара смерті «не відповідає Євангелії», доходячи до виправлення Катехизму Католицької Церкви. Ми можемо, певним чином, вважати за тим самим принципом, що слова блаженного Пія IX в Quanta Cura були якимось способом виправлені саме ІІ Ватиканським собором, як Ваше Високопреосвященство, бажав би, щоб так могло відбутись з Dignitatis Humanae. З прикладів, які він подає, жоден сам по собі не є серйозно помилковим чи єретичним: заявляючи про необхідність traditio instrumentorum для дійсності Таїнства Священства - це жодним чином не ставить під загрозу священничого служіння у Церкві, що привело б до недійсного уділення Таїнств. Мені також здається, що можна сказати, нібито цей аспект, яким би важливим він не був, впровадив помилкові доктрини серед вірних, що навпаки сталося, беручи до уваги лише останній собор. І коли протягом історії поширювалися різні єресі, Церква завжди втручалася та була готова засудити їх. Як це сталося під час Пістойського синоду [Італія] у 1786 році, який певним чином випередив ІІ Ватиканський собор, особливо там, де він у своїх декретах скасував Причастя поза Літургією; ввів мову діалекту і скасував молитви submissa voce [тихим голосом] в євхаристійному каноні; але тим більше, коли він теоретизував про основи єпископської колегіальності, обмежуючи примат Папи до простої функції служителя. І коли перечитуємо знову акти цього Синоду, нас вражає буквальне формулювання тих самих помилок, які ми виявимо пізніше, вже у більшій формі на соборі, який очолили Іван XXIII та Павло VI. З іншого боку, подібно до того, як Істина походить від Бога, так і помилка живиться та підтримується Противником, який ненавидить Церкву Христа та її серце - Святу Літургію та Пресвяту Євхаристію.
Приходить час у нашому житті, коли ми, за дією Божого Провидіння, стоїмо перед вирішальним вибором щодо майбутнього Церкви та нашого вічного спасіння. Я кажу про вибір між зрозумінням помилки, в яку, практично, ми всі потрапили, і майже завжди без поганих намірів, і надалі продовжуємо скеровувати свій погляд деінде або виправдовуємо себе.
Серед багатьох помилок, ми також допустилися того, що вважали наших співрозмовників людьми, які, незважаючи на різноманітність ідей та віри, все ж таки були захоплені добрими намірами, і якщо б вони змогли у цей час відкритися на нашу християнську віру, вони були б готові виправити свої помилки. Разом із численними отцями собору, ми розглядали екуменізм як процес: як запрошення, що закликає інакодумців до єдиної Христової Церкви; ідолопоклонників та язичників до єдиного істинного Бога; єврейський народ до обіцяного Месії. Але, починаючи з моменту, коли це було теоретизовано в соборових комісіях, усе це опинилося в прямому протиріччі з доктриною, що і до тепер є виражена у Вченні Церкви.
Ми думали, що деякі надмірності - це лише перебільшення тих, хто дозволив собі захопитися ентузіазмом новизни; ми щиро вірили, коли побачили Івана Павла II в оточенні гуру, буддиських монахів, імамів, раввинів, протестантських пасторів та інших єретиків, що таким чином дається підтвердження здатності Церкви закликати зібрані народи, щоб взивати до Бога про мир, але той авторитетний приклад цього жесту дав початок до схибленого наслідування більш-менш офіційних пантеонів, які навіть дійшли до того, що деякі єпископи несли на своїх плечах нечистого ідола Пачамами, що святотатськи приховувався під виглядом священного материнства. Але якщо статуя пекельного ідола змогла ввійти до Собору святого Петра - це частина «crescendo», яку друга сторона передбачила від початку. Численні практикуючі католики-миряни, а може і більшість самих священнослужителів переконані, що католицька віра вже не потрібна для вічного спасіння; вважається, що Триєдиний Бог, який об’явився нашим батькам, є тим самим богом Мухаммеда. Це повторювалося з проповідальниць та єпископських соборів вже 20 років тому, але останнім часом це твердження з акцентом було чути також з найвищого Папського Престолу.
Ми добре знаємо, що завдяки євангельській приповідці: «Littera enim occidit, spiritus autem vivificat» [«Бо буква вбиває, дух же оживляє» (2 Кор. 3,6)], прогресисти та модерністи вміло приховували в соборових текстах ці двозначні вирази, які на той час для більшості учасників собору видавались нешкідливими, але сьогодні вони проявляються у всій своїй підривній силі. Це метод subsistit in: сказати напівправду навіть не тому, щоб не образити співрозмовника (припускається, що дозволяється замовчувати про Божу правду з поваги до Його створіння), але з метою використовувати напівпомилку, яку повна правда миттєво б розвіяла. Таким чином, «Ecclesia Christi subsistit in Ecclesia Catholica» [Церква Христова існує в Католицькій Церкві] не конкретизує ідентичність обох, але існування однієї в іншій і, для узгодженості, також в інших Церквах: це відкриває шлях до міжконфесійних богослужінь, екуменічних молитов, невідкличної мети потреби Церкви в плані спасіння, її унікальності та місіонерської природи.
Дехто, мабуть, пам’ятає, що перші екуменічні зустрічі проводилися з схизматиками Сходу і дуже обережно з деякими протестантськими сектами. За винятком Німеччини, Голландії та Швейцарії, країни католицької традиції від початку не вітали змішаних богослужінь, разом з пасторами та парафіяльними священниками. Пам’ятаю, як в цей час точилася дискусія про вилучення передостаннього славослів’я Veni Creator, щоб не образити православних, які не приймають Filioque. Сьогодні ми чуємо як цитуються сури Корану з проповідальниць наших церков; ми бачимо, як монахині та монахи поклоняються дерев’яному ідолу; ми чуємо, як єпископи відрікаються від того, що до вчора нам здавалося більш прийнятним виправданням багатьох екстремізмів. Те, що хоче світ, за масонським підбуренням та його пекельними щупальцями – це створити всесвітню релігію, гуманітарну та екуменічну, з якої буде вигнаний цей ревнивий Бог, якому ми поклоняємось. І якщо цього хоче світ, будь-який крок Церкви в тому напрямку – це невдалий вибір, який обернеться проти тих, хто вважає, що вони можуть висміяти Бога. Надії Вавилонської вежі не зможуть втілити у життя плани мондіалізму, метою яких є скасування Католицької Церкви, замінивши її конфедерацію ідолопоклонників та єретиків, обʼєднаних ідеями екологізму та загальнолюдського братерства. Не може бути жодного братерства, окрім у Христі, і тільки в Христі: qui non est mecum, contra me est [хто не зі Мною, той проти Мене].
Викликає занепокоєння, що мало хто свідомий щодо цього курсу до безодні, і тільки деякі усвідомлюють, якою є відповідальність церковної верхівки у підтримці цих антихристиянських ідеологій, і які, ніби хочуть гарантувати собі простір та роль на тренді єдиної думки. І дивує, що ще сьогодні вперто не бажається досліджувати першопричини сучасної кризи Церкви, але обмежується засудженням сьогоднішніх зловживань, ніби вони не були логічним і неминучим наслідком плану організованого десятиліття тому назад. Якщо Пачамама могла бути адорована в церкві, то цьому ми завдячуємо документу Dignitatis humanae. Якщо ми маємо Літургію з протестанським відтінком, а іноді, навіть осквернену язичництвом, ми завдячуємо цьому революційним діям архиєпископа Аннібале Бугніні та післясоборним реформам. Якщо був підписаний документ в Абу-Дабі, то це повʼязано з Nostra Aetate. Якщо ми дійшли до того, щоб делегувати рішення на єпископських конференціях (навіть при серйозному порушенні Конкордату, як це сталося в Італії), ми завдячуємо цим колегіальності та оновленій версії синодальності. Завдяки цьому ми опинилися з Amoris Laetitia у ситуації, де потрібно було шукати спосіб, щоб запобігти тому, що було зрозумілим для всіх, а саме, що той документ, підготовлений вражаючою організаційною машиною, повинен був легалізувати уділяти св. Причастя розлученим та тим, що «живуть на віру». Подібно, як Querida Amazonia буде використовуватися як легалізація жінок-священників (недавній випадок «єпископського вікарія» у Фрібурзі) та скасування священного целібату. Прелати, які надіслали свої „Dubia“ («Сумніви») до Франциска, на мою думку, проявили таку ж саму побожну наївність, тобто думали, що зустрівшись із аргументованим оскарженням помилки, Бергольйо зрозуміє і виправить свої неправовірні пункти та попросить прощення.
Собор був використаний для легалізації, при мовчанні церковної влади, найбільш неприйнятних доктринальних відхилень, багато надмірних богослужбових нововведень та найбільш зухвалих зловживань. Цей Собор був настільки піднесений, що на нього можна було вказати, як на єдине законне посилання для католиків, духовенства та єпископів, затемнюючи і окреслюючи почуття зневаги до вчення, яке Церква завжди авторитетно викладала, і забороняючи старовинну Літургію, яка протягом тисячоліть живила віру безперервних поколінь вірних, мучеників і святих. Між іншим, цей собор підтвердив, що він є єдиним, який поставив так багато інтерпретативних проблем і вніс так багато протиріччя відносно минулого Магістеріуму Церкви, в той же час, як немає жодного собору – починаючи від Єрусалимського аж до І Ватиканського, який би не був у досконалій гармонії з цілим Магістеріум Церкви, і потребував би якоїсь інтерпретації.
Я визнаю це спокійно і без полеміки, що я був одним із багатьох, хто, з великою нерішучістю і страхами, які сьогодні виявляються абсолютно законними, довіряв авторитету ієрархії із абсолютним послухом. Насправді, я думаю, що багато хто, і я серед них, спочатку не розглядали можливість конфлікту між послухом наказу ієрархії та вірністю самій Церкві. Безумовно, саме цей останній понтифікат зробив відчутним неприроднє, навіть, я б сказав спотворене розділення: між ієрархією та Церквою, між послухом і вірністю.
У слізній кімнаті поруч із Сикстинською капелою, під час того як монс. Гвідо Маріні готував урочистий одяг для першої появи «новообраного» Папи, Бергольйо вигукнув: «Карнавали закінчилися!», - з презирством відкидаючи знаки відмінності, які всі Папи до того часу смиренно визнавали як особливу ознаку Вікарія Христа. Але в цих словах було щось правдиве, хоч і мимоволі сказане. 13 березня 2013 року маска змовників впала, вони нарешті звільнилися від незручної присутності Бенедикта XVI і безсоромно пишалися тим, що нарешті їм вдалося просунути кардинала, який втілить їхні ідеали - зробити революцію в Церкві згідно їхнього способу: зробити її доктрину ігнорованою, мораль адаптованою, Літургію підробленою, дисципліну скасованою. І все це самі протагоністи змови вважали логічним наслідком і очевидним застосуванням Другого Ватиканського собору, який, на їхню думку, був ослаблений саме критикою, висловленою самим Бенедиктом XVI. Найбільшою кривдою цього понтифікату була лібералізація шанованої Тридентської літургії, яка нарешті була визнана легітимною, призупиняючи 50 років незаконного переслідування. Не випадково, що прихильники Бергольйо самі бачили собор як першу подію нової церкви, до якої існувала стара релігія зі старою Літургією. Насправді це не випадково: те, що вони безкарно стверджують, викликаючи скандал серед поміркованих, є тим у що вірять також католики, а саме, що незважаючи на всі спроби герменевтики послідовності, вона нещасно зазнала краху при першому протистоянні з реальністю сучасної кризи. Це безперечно, що з часу ІІ Ватиканського собору і далі, була установлена паралельна церква, накладена і протиставлена правдивій Церкві Христовій. Вона поступово затемнила божественну установу засновану нашим Господом, щоб замінити її на фальшиву сутність, відповідну до задуму всесвітньої релігії, про яку першими теоретизували масони. Такі вирази, як новий гуманізм, універсальне братерство, гідність людини - це ключові гасла філантропічного гуманітаризму, який заперечує правдивого Бога, горизонтальної солідарності неясного спіритуалістичного натхнення та екуменічного іренізму, який Церква безапеляційно засуджує. «Nam et loquela tua manifestum te facit» [бо твоя вимова тебе виявляє] (Мт 26,73) - це дуже часте, майже нав’язливе використання того ж словника ворога видає прихильність до ідеології, яка його надихає. І навпаки, систематична відмова від чіткої, недвозначної та кришталевої мови Церкви підтверджує бажання дистанціюватися не лише від католицької форми, але також від її сутності.
Те, що ми роками чуємо висловлено, невиразно і без чітких характеристик з найвищого Престолу, це знаходимо опрацьованим в правдивому і особистому маніфесті прихильників актуального Понтифікату: демократизація Церкви вже не через колегіальність, яку винайшов II Ватиканський собор, але за допомогою синодального шляху, який був відкритий на Синоді про сімʼю; скасування священничого служіння через його ослаблення з порушенням церковного целібату та введення жіночих персонажей з майже священничими обовʼязками; мовчазний перехід від екуменізму, спрямованого на відділених братів, до форми пан-екуменізму, що понижує істину про Єдиного Триєдиного Бога до рівня ідолопоклонства та самих пекельних забобонів; прийняття міжрелігійного діалогу, який передбачає релігійний релятивізм та виключає місіонерську проповідь; деміфологізація папства, яку переслідував Бергольйо як тему свого понтифікату; прогресивна легітимізація всього політкоректного: гендерна теорія, содомія, гомосексуальні шлюби, мальтузіанські доктрини, екологізм, міграція ... Невизнання коренів цих відхилень у принципах закладених на соборі, робить неможливим будь-яке лікування: якщо наш діагноз зберігається не зважаючи на всі докази, виключаючи початкову патологію, ми не можемо призначити відповідну ефективну терапію.
Ця операція інтелектуальної чесності вимагає великого смирення, насамперед у визнанні того, що десятиліттями ми були, в добрій вірі, введені в обман особами, які, хоч отримали владу, не зуміли чувати та оберігати Христове стадо: дехто заради того, щоб спокійно жити; дехто через занадто багато обов’язків; хтось із вигоди; хтось, на кінець, через свою недобросовісність або навіть злий намір. Ці останні, які зрадили Церкву, повинні бути ідентифіковані, поновлені, закликані до поправи, а якщо вони не хочуть каятися, то вони повинні бути виключені із священної інституції [тобто з Церкви]. Ось так робить справжній Пастир, який піклується про здоров’я овець і який віддає своє життя за них; у нас було і є ще дуже багато наймитів для яких схвалення ворогів Христа важливіша, ніж вірність Його Нареченій.
Так само, як я чесно і спокійно виконував сумнівні накази 60 років тому, вважаючи, що вони представляють люблячий голос Церкви, так і сьогодні з однаковим спокоєм та чесністю визнаю, що я був обманений. Бути послідовним сьогодні, тобто, вперто перебуваючи в помилці, представляло б зловмисний вибір і зробило би мене співучасником цього шахрайства. Не було б чесно заперечувати ясність думки від початку: ми всі знали, що собор буде більш-менш революцією, але ми не могли собі уявити, що він виявиться настільки руйнівним, навіть для діяльності тих, хто повинен був цьому запобігти. І якщо до Бенедикта XVI ми ще могли уявляти, що переворот II Ватиканського собору (який кардинал Суенен назвав «Церквою 1789 року») зазнав сповільнення, то за останні кілька років навіть найбільш наївні серед нас зрозуміли, що мовчання зі страху викликати схизму; спроби упорядкувати папські документи згідно католицького розуміння, щоб усунути їх задуману двозначність; написані заклики та «Сумніви» до Франциска залишилися красномовно без відповіді – усе це є лише підтвердженням ситуації про велике відступництво, якому піддалася верхівка церковної ієрархії, в той час як християнський народ та духовенство відчувають непоправну віддаленість і вважаються майже тягарем для єпископату.
Декларація в Абу-Дабі - це ідеологічний маніфест ідеї миру та співпраці між релігіями, який може мати певну можливість толерантності, якщо вона походить від язичників, позбавлених світла християнської віри та запалу милосердя. Але той, хто має благодать бути дитиною Божою, в силу святого Хрещення, повинен жахнутися тільки від самої лише ідеї - збудування богохульної Вавилонської вежі в сучасному варіанті, тобто, намагання поставити разом єдину правдиву Церкву Христову - спадкоємницю обітниць вибраного народу, з тими, хто заперечує Месію, і з тими, хто вважає вже саме поняття Триєдиного Бога як богохульство. Божа любов не знає меж і не толерує компромісів, інакше вона не є Любов’ю без якої неможливо залишитися в Ньому [у Бозі]: «qui manet in caritate, в Deo manet, et Deus in eo» [«хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому» (1 Ів. 4,16)]. Неважливо чи йтиметься про декларацію чи вчительський (магістеріальний) документ: ми дуже добре знаємо, що підривна думка новаторів грає саме на цих зачіпках, щоб поширити свої помилки. І ми добре знаємо, що мета цих екуменічних та міжрелігійних ініціатив полягає не в наверненні до Христа тих, хто знаходяться далеко від єдиної Церкви, але для того, щоб збивати з правильного шляху та розкладати тих, хто все ще зберігає католицьку віру, щоб привести їх до переконання, що є потреба створення великої всесвітньої релігії, яка обʼєднює три великі аврамістичні релігії «в один дім». А це є тріумфом масонського плану в рамках підготовки до правління Антихриста! Чи це конкретизується догматичною Буллою, декларацією чи інтерв’ю Скальфарі в газеті Repubblica, не має значення, тому що слів Бергольйо очікують його Прихильники, як сигналу, на який вони можуть відповісти серією вже завчасно підготовлених і організованих ініціатив. І якщо Бергольйо не підкориться отриманим вказівкам, групи богословів і священнослужителів уже готові скаржитися на «самотність Папи Франциска» як на передумову для його відставки (я маю на увазі, наприклад, Массімо Фаджолі в нещодавній його статті). З іншого боку, це не перший раз, коли вони використовують Папу, коли він підтримує їхні плани; і вони позбуваються його або нападають на нього, як тільки він відхиляється від них.
Церква святкувала минулої неділі свято Пресвятої Тройці і в Часослові [римо-католицькому] пропонувалося рецитувати Символ віри св. Атаназія [Symbolum Athanasianum], який був вилучений з соборової Літургії та обмежений лише двома випадками у реформі 1962 року. З цього Символу, тепер втраченого, золотими літерами залишаються написані перші рядки: “Quicumque vult salvus esse, ante omnia opus est ut teneat Catholicam fidem; quam nisi quisque integram inviolatamque serveverit, absque dubio in aeternum peribit" [«Кожен, хто бажає спастися, повинен над усе дотримуватися правдивої католицької (вселенської) віри. Той, хто не зберігає її в цілості та чистоті, безсумнівно є приречений на вічні муки»]».
+ Карло Марія Вігано, архиєпископ
9 червня 2020 року
В день пам’яті св. Ефрема
Джерело: Arcivescovo Viganò / Excursus sul Vaticano II e …